Сергій Величанський – військовослужбовець 130 батальйону сил ТрО. У лавах ЗСУ він з перших днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

До ранкових вибухів 24 лютого Сергій був відомим шоуменом, ведучим, офіційним МС Euro Club та навіть не думав про військову справу, але життя склалося інакше. Яскравий образ з кольоровим волоссям залишився у минулому, а концертний костюм довелося змінити на військову форму. Сергій воював на Київщині та Харківщині, де отримав поранення, після якого потрапив у шпиталь. В Києві чоловікові зробили операцію і зараз Сергій проходить відновлення, аби повернутися до війська і далі боронити країну.

Ми поговорили з нашим героєм про початок війни, оборону Ірпеня та чи доцільно проводити екскурсії містами-героями.

― Чим ви займалися до початку повномасштабного вторгнення РФ?

Чим я займався до 24 лютого? Я був шоуменом, ведучим, тренером з прикладної імпровізації, займався розвитком особистості через імпровізацію. Я був телеведучим, був офіційним ведучим Євро 2012 – вів матчі на стадіоні, викладав в університетах… Тобто, займався творчою педагогічною діяльністю, взагалі не мав ніякого відношення до Збройних сил, єдине що – мені подобалося дивитися бойовики. Але це [військова справа – ред.] не було моїм, хоча я вже в січні знав що буде вторгнення і я почав підготовку разом із 130 батальйоном сил ТрО. 

― Чим ви займалися з перших днів повномасштабної війни? Де воювали?

24 лютого о 6:30 я прокинувся від сильного вибуху в Гостомелі, я там жив, бачив, як все відбувалося. І це мене дуже стурбувало, як і всю нашу країну. Але я знав, що саме для цього ми і готувалися в ТрО – тому наплічник був уже готовий, форма готова. Я вдягнувся і поїхав на місце зустрічі нашого батальйону, точніше, нашої першої роти. Наша рота була одна з найбільш готових до бойових дій, тож в перший день ми вже поїхали на оборону аеропорту Жуляни. В аеропорті ми постійно були десь близько 10 днів. Там не було нічого “такого”, але для нас це був крутий час підготовки моральної і злагодження. Одразу після цього ми відправилися на Ірпінь. Ми поїхали на ротацію, на заміну місцевих бійців ТрО, які з перших годин вступили у бій, – і саме там ми тримали оборону, тримали наші позиції до повного звільнення півночі за Києвом. Завдання були такі, що ми тримали сектори на “нулі”, де очікувалося проникнення ДРГ. Ми виконали своє завдання. На жаль, один наш боєць з псевдонімом Марс віддав своє життя там, коли був бій. Але ми встояли, ми втримали ці позиції. Ми стояли на території біля ТЦ “Жираф” – весь час під обстрілами, десь більше десяти людей отримали поранення.

Після перемоги на тому етапі у середині квітня ми переїхали на Харківщину. З того часу постійно тут, на різних позиціях і локаціях – здебільшого на кордонах та лініях зіткнення. Основне завдання нашого підрозділу – спостереження, організація засідок, зустріч ДРГ.

На фото Сергій із побратимами в день, коли вони дізналися, що армія РФ відступила з Бучі та частини Ірпеня.

― Чи можуть, на вашу думку, росіяни піти на Київську область знову? Що порадите робити у такому випадку?

Що я можу порадити – слухати уважно та не ігнорувати попередження про будь-яку небезпеку. А якщо є ще можливість не повертатися в Київ, то я це завжди раджу. Але ж не у всіх є така можливість.

― Зараз у суспільстві є певне обурення щодо проведення турів “сміливими містами”? Як ви до цього ставитеся?

Щодо турів “сміливими мітами” або “місцями бойової слави”, якщо використати цей термін – то я скажу так. Знаєте, ми з побратимами в шоці були, коли дізналися що багато людей в Ірпені зараз купаються саме на тому місці, де був дуже жорсткий бій і загинув наш побратим. І, звісно, ми всі звикаємо до різних речей. Але там досі багато гільз… От така ситуація. Мені іноді здається, що саме люди,які ігнорують такі речі – вони якраз чомусь найбільш проти створення нової культури знайомства гостей та іноземців з бойовими історіями. Тому, я вважаю, що це навіть правильно [проводити такі тури – ред.], я би хотів, щоб люди знали імена тих загиблих, що там стояли. Я знаю, що Ірпені 43 людини просто стали на захист, вони не були в ТрО, вони були в ДФТГ (добровольче формування тергромад), вони мали досвід, але не були військовими на той момент. І вони загинули в перші 10-15 днів. Потім зайшли інші підрозділи. Тож було би класно відновити усі факти, нюанси захисту кожного міста, і створити якісь таблички, меморіали у тих місцях де або загинули люди, або відбулись важливі події оборони. Я вважаю, це важливо. Декілька моїх знайомих іноземців уже приїжджали – я особисто показував їм ті місця, де ми тримали оборону, розповідав, як все відбувалося.

― Як думаєте, проводити такі тури можна вже зараз? Або все ж таки, після нашої перемоги та закінчення війни?

Я вважаю, що деякі місця можна вже зараз показувати. Наприклад, Ірпінь – у який я вже робив декілька екскурсій для іноземних гостей, щоб вони зрозуміли і передали далі, що і як відбувається.  Вважаю, що от Ірпінь і Буча – можна було б... Думаю, що тут можуть бути етапи: спочатку розповісти про бойові моменти, а тільки потім вже, можливо, пізніше – моменти меморіальні, де цивільні загинули, і так далі… Думаю, тут можна етапний формат цих розповідей розробити.

― Скажіть як військовий – чи взагалі безпечно це зараз? Наприклад, тур в Бучу чи Чернігів?

Щодо безпечності турів сажу одне: зараз не може бути безпечно ніде, і це треба зрозуміти. Тому треба, щоб кожен, хто бере участь в такому турі, розумів це і брав за це особисту відповідальність. Щодо Ірпеня, Бучі  –  це більш безпечні міста, ніж Чернігів, Суми і тд, бо там досі обстріли. Тому тут треба просто поетапно вводити ті чи інші тури. Я вважаю, що це повинні бути просто знайомства, розповіді, як відбувавася захист, а потім і переможні бої в тих чи інших містах.

― Чого ні в якому разі не варто показувати та згадувати у таких турах? А що навпаки обов’язково треба?

По-перше, я зараз не думаю що прямо “не можна” показувати щось. Розповіді про бійців, розповіді про ті події, про імена, речі – про все це, до речі, вже багато знімається. Я думаю, тут можна використати спокійно те, що є в репортажах, наприклад, про оборону Ірпеня, Гостомеля... Там уже багато цікавої інформації, яка може бути використана, щоб людям розповідати що і як відбулось, які люди… Звісно, якісь фотографії, якісь локації, де можна – стенди подивитися, фотографії тих подій, ті обличчя. І, звісно, окремо меморіальне якесь згадування про загиблих, бажано, по іменам. В принципі, за приклад можна взяти меморіальну локацію у Вашингтоні, де поіменно всі загиблі у В’єтнамі.

― Ви, як українець і військовий, запропонували б запропонували знайомим, рідним чи друзям відвідати тури “хоробрими” містами?

Чесно, я б змушував усіх пройти цими шляхами, цими позиціями, цими моментами. Послухати, поспілкуватись… Але я ж демократична людина, тому, звісно, радив би і для патріотичного виховання в школах, і для туристів, щоб вони побачили. Бо люди здивовані, вони дійсно здивовані. В треба підтримувати цю тему України у світі, щоби усі пишалися. Чим скоріше ми красиво, правильно, якісно і сервісно організуємо такі речі – тим краще. Бо ці люди теж допомагають нам, ці люди теж надсилають гроші, тому це було би дуже цікаво, і я би радив.

Фото: Костянтин Реуцький. 

Нагадаємо, разом з Visit Ukraine ви можете подорожувати мальовничими містами України! Переходьте за посиланням та бронюйте цікавий тур або незабутню екскурсію містами нашої країни.